Україна і Росія, між якими триває війна, кардинально – часом діаметрально – розходяться в баченні Другої світової війни і пам’яті про неї. Якщо в Росії щороку на початку травня відбувається те, що опоненти навіть називають «побєдобєсієм», то в Україні акцент робиться на пам’яті про жертв Другої світової і недопущенні повторення колосальної трагедії, що її пережило людство в середині 20-го століття.

Розбираємо головні моменти різного бачення тієї війни в Україні та Росії.

Коли початок? Які часові рамки?

Москва продовжує називати війну «Великою вітчизняною» і оперує часовими рамками від нападу нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року, коли була підписана капітуляція Німеччини.

Україна ж доклала зусиль, щоб не вестись на концепцію «Великої вітчизняної», а натомість акцентує на Другій світовій, яка почалась 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу, після чого Польщу зі сходу 17 вересня вдарив СРСР.

Також українські історики зараз дивляться на напад Угорщини, яка була союзником Гітлера, на Карпатську Україну 14 березня 1939 року як передвісник Другої світової. Карпатська Україна увійшла до складу Угорщини і залишалася з нею до приходу Червоної армії в 1944 році.

Україна також 8 травня 2023 року вперше відзначала День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Це збігається з V-Day in Europe, Днем перемоги в Європі, який відзначає Європа і Північна Америка.

«Цей день встановлений законом України у 2023 році на знак солідарності з Європою в пам’ятанні про ту страшну трагедію в історії людства. Спільним також є символ памʼяті про Другу світову війну – мак памʼяті», – йдеться на сайті Українського інституту національної пам’яті.

СРСР – співагресор

Також погляди нинішньої Росії відрізняються від поглядів України на радянсько-німецький Договір про ненапад між Німеччиною та СРСР 23 серпня 1939 року, підписаний наркомом закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим і міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом.

Москва в часи СРСР усіляко замовчувала цей пакт і секретний протокол до нього. Лише пізня перебудова і демократія в Росії на початку 1990-х змусили Москву визнати факт домовленостей з гітлерівською Німеччиною.

Саме цей пакт і протокол призвели до радянської окупації держав Балтії, а також нападу на Польщу. Також «миролюбний» Радянський Союз узимку 1939 та 1940-х років намагався прибрати до своїх рук Фінляндію. Щоправда, не зміг, але чималий шмат фінської території прихопив.

Символом цієї радянсько-німецької дружби став військовий парад в Брест-Литовську у вересні 1939 року – тоді спільно марширували вояки Вермахту і Червоної армії, а приймали парад генерал Гайнц Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн.

Зараз Росія неохоче згадує ці події, говорячи про тактичний маневр, який, мовляв, допоміг відтягнути війну і краще до неї підготуватись.

В Україні ж акцентують на невипадковості тих подій, говорячи, що два диктатори – Гітлер та Сталін – фактично удвох ділили Європу.

«І так перемогли б» та внесок України

У грудні 2010 року тодішній прем’єр Росії Володимир Путін заявив, що його країна перемогла б у Другій світовій війні і самотужки.

«Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одного перемогли б, тому що ми – країна переможців», – заявив Володимир Путін під оплески під час спілкування з росіянами у прямому ефірі.

Посилаючись на статистику часів Другої світової війни, російський лідер зауважив тоді, що «найбільших втрат зазнала саме Російська Федерація – понад 70 відсотків».

Заступник директора Інституту історії НАН України Станіслав Кульчицький відповів після цього: «Тут є абсолютно точні цифри, багато разів публікувалися. 40 відсотків усіх втрат матеріальних – Україна має таку частку, якщо за сто відсотків взяти Радянський Союз».

Якщо до цього додати втрати під час Другої світової війни Білорусі, інших радянських республік, то втрати Російської Федерації не можуть бути більшими ніж 50 відсотків, казав тоді в інтерв’ю Радіо Свобода Станіслав Кульчицький.

До речі, на відміну від Росії, де окупована була лише частина території на заході та півдні, під німецькою окупацією опинилась вся без винятку територія України. В Україні велись одні з найкровопролитніших боїв і була колосальна руйнація.

За даним Українського інституту національної пам’яті, сукупні людські втрати на території України впродовж 1939–1945 років, враховуючи військових і цивільних, оцінюють у 8–10 мільйонів осіб. З них понад 5 мільйонів цивільних, де півтора мільйона – це жертви Голокосту. Плюс три-чотири мільйони військових. Знищені були 28 тисяч сіл та 800 міст.

Загальна кількість мобілізованих з території України за роки війни до Червоної армії становила близько 7 мільйонів. Кожний другий з них загинув, а кожний другий із тих, хто вижив, повернувся з інвалідністю.

Крім Червоної армії, вихідці з України воювали в арміях Польщі (120 тисяч), США (80 тисяч), Канади (45 тисяч), Франції (5 тисяч).

Сотні тисяч українців боролися проти нацистів у лавах партизанів та повстанців. Семеро українців були командувачами фронтів і армій, 200 – генералами. Проти Гітлера воювали чотири Українські фронти.

Увесь цей внесок нинішня влада Росії намагається применшити, монополізуючи перемогу і жертовність у тій війні.

Колаборація

Радянська влада усіляко намагалась змалювати українців як колаборантів. Робилося це свідомо, щоб очорнити проголошення Української держави Ярославом Стецьком у Львові у червні 1941 року і боротьбу ОУН та УПА, яка воювала на два фронти – проти Сталіна і Гітлера – виключно в негативному світлі як «прислужників німців».

Робилося це, аби кинути тінь на саму українську державницьку ідею, а також для дискредитації української діаспори на Заході в часи Холодної війни.

Правда ж така, що на співпрацю з німцями пішло багато росіян, в західних частинах Росії – зокрема на Смоленщині – німців селяни навіть з короваями зустрічали. В «Русской освободительной армии» (РОА) генерала Андрія Власова воювало біля мільйона людей – переважно росіяни.

Ялта і розподіл Європи

Також по-різному дивляться в двох країнах і на Ялтинську мирну конференцію, яка в лютому 1945 року зібрала в Лівадійському палаці лідерів США (Франклін Рузвельт), Радянського Союзу (Йосип Сталін) та Британії (Вінстон Черчиль).

Якщо для Росії – це приклад прекрасної співпраці супердержав, які між собою домовляються і вирішують долю інших, менших народів, то для України – це приклад закулісних домовленостей сильних, джерело повоєнного поділу Європи.

«Звісно, рани і шрами, які «велика трійка» в Ялті нанесла на тіло Європи, болять певною мірою і досі. Скажімо, увесь комплекс непростих відносин Росії, правонаступниці Радянського Союзу, з багатьма східноєвропейськими країнами, в тому число і з Польщею, він і цим певною мірою визначається», – вважають ліберальні історики.

А Енциклопедія історії України зазначає: «Принципи «допомоги в становленні визволених країн і проведенні виборів» зумовили втручання у внутрішні cправи «визволених країн» і виникнення на території Центральної та Південної Європи мережі підконтрольних Москві держав-сателітів, а відповідно – і поляризацію світу. Рішення про спільну окупацію та розподіл території Третього рейху вилилося у виникнення двох німецьких держав, які мали різний суспільний лад і не раз ставали об’єктами загострення відносин між СРСР і Заходом».

Сталін

В України й Росії різний погляд та роль радянського керманича-автократа середини 20-го століття Йосипа Сталіна.

Опитування КМІС осені 2023 року говорить, що 63% росіян захоплюються, поважають чи симпатизують Сталіну. В Україні ж із твердженням, що «Сталін був великим вождем», погоджуються тільки 9% респондентів, 72% не вважають Сталіна великим вождем, а 18% вагаються. Тобто в Україні явно переважає негатив.

Російський керманич Володимир Путін від самого приходу до влади чверть століття тому не називав і не називає той режим сталінізмом, тому що офіційна доктрина Росії щодо Сталіна – це «ефективний менеджер, котрий, припустивши деякі помилки, збудував велику країну».

В Україні ж на Сталіна переважно дивляться як на тирана, який, до того ж, є організатором Голодомору-геноциду 1932-33 років, коли було знищено чотири мільйони українців.

Також багато істориків говорять, що Сталін насправді не готувався як належить до війни і був заскочений, адже не очікував нападу Німеччини, бо ж Гітлер був «союзником». А відтак німцям вдався фактично бліцкриг і взяття сотень тисяч радянських солдатів в оточення й полон на початкових етапах війни. А після Другої світової Сталін виношував план наступу для захоплення Західної Європи.

Красномовний факт: в кінці квітня цього року президент РФ Путін, перебуваючи в Волгограді разом з фактичним очільником Білорусі Олександром Лукашенком, перейменував аеропорт того російського міста на «Сталінград».

«У РФ Сталін – найбільш популярний діяч минулого, а в нас – найбільш проклинаємий. Між нами і ними – прірва», – писав й фейсбуці відомий український історик Олександр Зінченко.

Пам’ять про жертви і «побєдобєсіє»

В Росії за правління Путіна День перемоги став ледь не найбільшим світом – навіть частиною ідентичності росіян.

На Красній площі проводять грандіозні військові паради – причому не лише в круглі дати (як от в 2025 році на 80-річчя перемоги), а щороку. Площею їде і стара техніка часів Другої світової, і Росія також вихваляється сучасними стратегічними ракетами, танками, авіація пролітає небом Москви…

Гасла на кшталт «Дєди воєвалі», «Спасібо дєду на побєду», «Можем повторіть» стали вже мемами.

Російський байкерський клуб «Нічні вовки» з проросійськими симпатиками в Центральній і Східній Європі влаштовує мотопробіги до Дня перемоги – раніше вони завершувались на 9 травня в Берліні, але зараз «Вовки» – під європейськими санкціями.

Марші «Безсмертного полку», коли росіяни йдуть колонами, несучи портрети вояків Червоної армії – або родичів, або взагалі невідомих їм людей, – стали традиційними, набувши дуже ідеологічного змісту. Останніми роками несуть також портрети загиблих російських військовослужбовців у війні проти України.

Відбувається також мілітаризація свідомості молодого покоління – часом в дитсадках малих дітей одягають в форму Червоної армії і змушують марширувати. Також в Росії масово чіпляють «георгієвську стрічку» помаранчево-чорного кольору, яка також стала символом війни Росії проти України, що ведеться з 2014 року.

Все це вже називають «побєдобєсієм» – і опоненти цього вважають, що акцентація на Дні перемоги відбувається тому, що нинішній Росії і Путіну, мовляв, немає чим похвалитись. А ще ідея цієї концепції така: якщо була спільна перемога – то має бути і спільна держава.

В Україні ж при відзначенні завершення Другої світової війни акцент робиться на пам’яті про жертв, прагненні не допустити повтору такої трагедії, яка спіткала світ в середині 20-го століття.

«Ніколи знову » – ось гасло, під яким Україна пам’ятає Другу світову. Червоний мак в пам’ять про жертв став символом відзначень. В цьому сенсі українська пам’ять про Другу світову є подібною до пам’яті в інших країнах Європи – пам’ятаємо і робимо висновки з історії, не спекулюючи на ній.