Влад Гридзін (на фото нижче) працює акредитованим фотографом від Білоруської служби Радіо Свобода з 2017 року. Нижче подано його своєрідний звіт із подробицями та розумінням того, чого він став свідком під час висвітлення заворушень після суперечливих президентських виборів у Білорусі 9 серпня.​

Коли стали відомі результати виборів, я з колегами висвітлював пресконференцію опозиції. Ми почули, що люди вийшли на вулиці і попрямували в бік центру міста; відчули, що може статися щось велике.

Я з колегами поїхав до центру Мінська, і коли ми наблизилися до обеліска Місту-герою, ми почули звук, схожий на стрілянину.

Спочатку було щось на зразок протистояння між стіною ОМОНу і демонстрантами, які зводили невеликі барикади, якщо це можна так назвати. Потім підійшла поліція і спробувала розігнати натовп за допомогою водометів. Коли це не вдалося, вони почали стріляти гумовими кулями і використали світлові гранати.

Наскільки я міг бачити, від світлових спалахів розліталося щось на зразок шрапнелі. Люди падали на землю після вибуху гранат із розірваною шкірою на їхніх обличчях, тілах.

Один спалах вибухнув безпосередньо біля моїх ніг. Я відчув ударну хвилю, як великий спалах, який вдарив по нижній частині тіла. Удар зіпсував мені слух на пару днів, а потім я відчув себе дивно. У мого колегу потрапив уламок гранати, але він не сильно постраждав.

Важко пояснити, але насправді я тоді не злякався. Це було схоже на включення якогось автопілоту. Але я був обережний і намагався не опинитися в центрі подій.

Сутички повторювалися знову і знову: поліція наближалася, люди розбігалися, потім групувалися, і все починалося спочатку. Всім, хто постраждав, допомогли дочекатися швидкої допомоги. Там я побачив дівчину, яка була поранена в обличчя. Я не знаю, що з нею трапилося і чи в порядку вона. Я намагатимусь найближчим часом дізнатися про неї.

Коли ситуація стала більш жорстокою, я запитав у квартирі незнайомця, чи можу я фотографувати з їхньої вітальні на верхньому поверсі. Вони мені дуже допомогли, тому що тоді було дуже небезпечно, але я міг безпечно знімати з відстані.

Блокування інтернету означало, що єдиний спосіб опублікувати свої фотографії – це перенести зображення на свій мобільний телефон, а потім відправити їх своїм редакторам через телеграм. Одного разу я попросив випадкових незнайомців допомогти мені з підключенням до інтернету, і вони це зробили.

Друга ніч була зловісною. Я був поруч із першим загиблим чоловіком. Я не бачив, коли його вбили, але бачив, як ОМОН кинувся на нього після того, як він впав на землю. Я був із групою журналістів, нас бачив один омонівець, і ми гадаємо, що він спеціально стріляв гумовими кулями прямо в нас. Постраждало кілька журналістів, зокрема одна колега-жінка.

У ту ніч мені було страшно йти додому одному. Поліція просто хапала людей на вулиці, так що це було дуже небезпечно.

Я ніколи не бачив такого протестного руху в Білорусі або дій нашої міліції, яка поводилася так жорстоко. Раніше люди тікали, коли наближалася поліція; цього разу вони стояли за барикадами.

Перший тиждень я спав по три-чотири години на добу. Тепер я можу трохи відпочити. Тепер ситуація менш напружена, але, можливо, люди просто втомилися. Вечорами люди ще збираються, але вже не в такій великій кількості, як раніше. Але я гадаю, що цими вихідними ситуація може знову загостритися.

Інтернет-зв’язок тут все ще дуже поганий, й іноді здається, що він повністю відключається. Але коли інтернет відключається, все більше людей виходить на вулиці, щоб приєднатися до протестів, бо їм більше нічого робити.

Поняття не маю, що нас чекає, це такий непередбачуваний рік. Все змінюється так швидко, що неможливо передбачити, що нас чекає попереду. Пару тижнів тому ніхто і уявити собі не міг, що тут все піде так, що простих людей будуть катувати і вбивати після результатів виборів.