У РОЗПАЛ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

Мартін Мангоф залишив Радянський Союз 1 червня 1954 року – через два місяці після того, як одна з центральних радянських газет звинуватила його і трьох інших американських військових аташе в тому, що під час своєї поїздки країною вони займалися шпигунством.

Немає ніяких прямих підтверджень того, що Мангоф займався в СРСР саме шпигунством. У його армійських паперах шпигунство як офіційний обов’язок не вказане. Американська влада відмовилася офіційно коментувати інформацію, що з’явилася в замітці газети «Труд», ув якій стверджувалося, що під час поїздки Транссибірською магістраллю американці фіксували в блокноті різні об’єкти інфраструктури. Американські спецслужби і сьогодні відмовляються обговорювати це питання: офіційний представник ЦРУ заявив Радіо Свобода, що відомство «не розкриває статус співробітників навіть після їхньої смерті».

Але немає жодних сумнівів в тому, що майор Мангоф, учасник Другої світової війни, нагороджений за сміливість, був не просто фотографом-любителем.

У лютому 1952 року, коли він приїхав до Москви, вікна американського посольства виходили на північно-західну стіну Кремля – ідеальне місце для спостереження за приїздом і від’їздом членів Політбюро та інших офіційних осіб.

Судячи з якості фотографій, зроблених Мангофом за 27 місяців в СРСР, у нього був доступ до фотообладнання, ще не випущеного в широкий продаж. На деяких касетах для плівки, виявлених серед речей Мангофа, стоять позначки «конфіденційно», «цілком таємно», «власність ВПС США», тобто, найімовірніше, його робота була бодай частково пов’язана з секретністю.

В особистих записах Мангофа є свідчення, що він пройшов підготовку, необхідну для допуску до секретної служби. У рік свого від’їзду до Москви він отримав допуск до криптографічної інформації, а потім пройшов тримісячний курс у військовій Школі стратегічної розвідки. Курс, судячи з усього, мав навчити Мангофа відправляти і отримувати шифрограми та інші повідомлення.

Один з паперів, виявлених серед документів Мангофа, свідчить, що через три роки після повернення до США він намагався влаштуватися на роботу до ЦРУ.

Але багато що говорить і про те, що Мартіну і його дружині Джен (на момент переїзду до Москви їхньому шлюбу було всього три роки) просто подобалося подорожувати, що ними рухала насамперед допитливість.

До війни Мартін отримав ступінь бакалавра мистецтва в Вашингтонському університеті, а після війни займався в інституті мистецтв Нью-Йоркського університету. Джен теж вивчала мистецтво – з перервою на річну роботу в Червоному Хресті.

Листи, які Джен писала друзям і родичам, свідчать про живий інтерес до радянської повсякденності. З помітним розчаруванням вона розповідає про підозрілість, з якою їм довелося зіткнутися в СРСР.

«Ніяких контактів з росіянами встановити неможливо – безпосередньо ми стикаємося тільки з обслугою і продавцями в магазинах», – пише вона в одному з листів (без дати). «Поговорити з росіянами можна хіба що в поїзді, але і тут почуття обережності не дає їм вийти за рамки поверхневої балаканини».

В умовах відлиги, яка розпочалась після смерті Сталіна в березні 1953 року, з іноземців зняли певні обмеження – зокрема на поїздки країною та фотографування на вулицях. У відповідь на звинувачення в шпигунстві, висунуті проти Мангофа і його колег газетою «Труд», «Сіетл Таймс» зазначала: «Тепер американці і люди з інших західних країн відправляються в подорожі по дозволених маршрутах майже щотижня».

Ці послаблення дали Мангофам можливість час від часу відволікатися від московського життя, а Джен – відвідати Україну, де народилася її мати.

«Марті тільки й думає, що про подорожі», – пише Джен в кінці 1953 року. «Спланує одну вилазку – і одразу ж тягнеться за картою, щоб придумати наступну».

На думку Дуґласа Сміта, історика з Сіетла, завдяки якому були виявлені документи, листи, кольорові фотографії та 16-міліметрові кіноплівки, що залишилися після Мангофа, художній рівень відзнятого змушує думати, що в об’єктив дивився аж ніяк не шпигун, а фотограф.

«Складається враження, що йому було цікаве радянське життя як таке, а не тільки відомості, які могли мати військову або дипломатичну цінність, – говорить Сміт. – Добре, нехай він був шпигуном, але тоді чому всі ці матеріали зберігалися у нього вдома?»

Приблизно через місяць після від’їзду Джен і Мартіна з Москви – і через чотири місяці після того, як «Труд» публічно звинуватив американців у шпигунстві, – в пресі почали з’являтися перші натяки на те, що відбувалося за лаштунками дипломатичної сцени. 6 липня 1954 року «Нью-Йорк Таймс» повідомила, що за звинуваченням у шпигунстві зі США були вислані три радянські дипломати – двоє в лютому і один у червні.

Про це не повідомлялось публічно, але Мангофу і американському посольству в Москві про це напевно було відомо. В іншій статті в «Нью-Йорк Таймс» цитувалася дипломатична нота радянського МЗС, яка вимагала вислання з СРСР двох американських військових аташе – колег Мангофа, разом з якими він їздив країною.

Про самого Мартіна Мангофа в цьому документі не йдеться.

«Нью-Йорк Таймс», крім того, повідомила, що американське посольство в Москві відкинуло будь-яку причетність двох військових (а також інших працівників посольства) до «діяльності, несумісної з дипломатичним статусом». Представник Держдепартаменту сказав газеті, що «радянська влада, очевидно, висунула ці звинувачення у відповідь на нещодавнє вислання зі США трьох російських офіційних осіб, звинувачених у шпигунстві і неналежних діях в нашій країні».

Через п’ять місяців після повернення з СРСР Мартін Мангоф був звільнений з армії з позитивною характеристикою. Вони з Джен повернулися в рідний Сіетл. Пізніше подружжя відкрило магазин неподалік Кіркленда, де продавало товари для будинку з усього світу. У 1956 році про них писала місцева газета.

Дітей у Мартіна і Джен не було. Все життя вони прожили в Кіркленді в одноповерховому непримітному будинку, що стояв на одній з головних магістралей і ховався від дорожнього шуму за високим живоплотом.

Мартін не тільки керував власним магазином, а й допомагав батькові, який тримав багетну майстерню в Сіетлі. Пізніше, коли доходів магазину стало не вистачати, він влаштувався податковим інспектором. Джен продовжувала займатися мистецтвом – робила акварелі, оформляла текстиль, експериментувала в інших техніках.

Мартін помер у вересні 2005 року. Джен пережила його на дев’ять років. Майно, що залишилося після них, вони заповідали своїм друзям. Одна з подруг Джен, що попросила не називати її імені, щоб не привертати до себе уваги преси, розповідає, що Мангофи ніколи нічого не викидали: будинок був набитий старовинними речами і дрібничками, привезеними з подорожей, а також підшивками різних журналів та іншими схожими речами. Усе, що можна було продати, вона продала на аукціоні, виручка з якого пішла в спеціальний фонд, заснувати який пропонувалося в заповіті.

Поруч з будинком, в приміщенні колишньої автомайстерні, що колись належала батькові Джен, подруга знайшла штабелі картонних коробок. Там вона знайшла армійську скриню Мартіна і його стару офіцерську форму. Там же знайшлися розподілені по різних коробках військові записи, особисті документи та сувеніри.

У загальній купі губилися коробки зі слайдами і негативами. Крім того, подруга побачила сірі круглі касети з 16-міліметровою кіноплівкою.

Зайнята сортуванням речей в основному будинку, подруга в липні 2016 року звернулася до Сміта з проханням допомогти їй розібратися з тим, що врешті-решт стало архівом Мангофа.

Сміт, за його словами, був приголомшений. Особливо його вразили кольорові фотографії, зроблені на початку 1950-х, коли кольорова плівка була практично недоступна широкому загалу, тим більше в Радянському Союзі.

До деяких слайдів додавалися олівцеві позначки, зроблені на клаптиках паперу: «Фотографії з кримської подорожі», наприклад. Частина коробок була підписана, подекуди траплялися зішкрябані надписи.

«Це було просто нагромадження коробок і ніяк не систематизованих записів, – згадує Сміт. – Складалося враження, що коли він проявив всі ці матеріали, він зробив їхній короткий опис олівцем, потім розподілив все це по коробках і немов забув про їхнє існування».

«Так вони і пролежали цілі 60 років».