Наталія Чижова разом із чоловіком спершу всиновила трьох дітей. А потім, каже, стала першою у Запоріжжі, хто відкрив двері свого дому для патронатних. Це діти, які певний період перебувають під опікою у родинах, допоки їхні рідні долають складні життєві обставини або суд позбавить їх батьківських прав. Війна вигнала родину Наталії з рідного міста, але жінка продовжила опікуватися хлопцями та дівчатами, які опинилися в складних життєвих ситуаціях.
«Коли кажуть, що закривається дитячий будинок і треба забрати двох маляток, бо їх немає куди подіти, я не можу відмовити, на жаль», – розповідає переселенка. Сьогодні в тернопільському домі Наталії 8 дітей, 5 з яких – патронатні. Ще для 4 діток жінка знайшла нові родини у Тернополі. Подекуди, щоб забрати неповнолітніх із запорізьких інституційних закладів у сім’ю, подружжю довелося подолати майже 900 кілометрів.
Про досвід міграції, патронатства та вплив війни на соціальну сферу, переселенка поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?»
«Це моя дитина»
Досвід усиновлення першої дитини був важкий
«Коли ми всиновлювали першу дитину, їй був рік і три місяці. До неї навіть ніхто не дивився – вона просто «висіла» в базі як невидима дитина. Ми приїхали – і нам дали зрозуміти, що для іногородніх це буде коштувати якісь гроші. Сказали: «Так, є така дитина, так ми своїм віддамо. Хочете – давайте щось вирішувати». Все відбувалося зі скандалами, великими перепонами, з адвокатами. Досвід усиновлення першої дитини був важкий. Ми побачили, що в нашому місті зовсім немає анкет дітей-сиріт, ми усиновлювали трьох дітей з різних міст», – розповідає Наталія Чижова.
Наталя з синами
За фахом жінка – лікарка-анастезіологиня, до початку великої війни працювала в реанімаційному відділенні. Її чоловік – відеооператор.
Ти не можеш забрати всіх дітей, але ти можеш зробити хоч щось для кожного
Десять років тому, незадовго після того, як подружжя всиновило першого хлопчика, вони почали відвідувати інституційні заклади і знімати відеоанкети дітей, щоб ті швидше змогли знайти родини. Ролики публікували на сайті запорізького благодійного фонду та в соціальних мережах.
«Ти не можеш забрати всіх дітей, але ти можеш зробити хоч щось для кожного, щоб він швидше знайшов родину. І дуже багато дітей потрапили в сім’ї. Також ми консультували сім’ї щодо усиновлення: як це зробити швидше, як пройти перепони. Бо людина, яка не стикалася з цим процесом, думає: зібрав документи, тобі виносять гарну дитинку і ти її забираєш. Але, на жаль, люди чекають рік, два, три – і нічого не виходить. Вони впадають у відчай, і все це дуже важко», – каже вона.
Сім'я переселенців
Саме третя дитина дала натхнення на патронат
Світлини третього сина Наталія побачила у соцмережі. Каже: одразу зрозуміла – «це моя дитина». Жінка розповідає, що і це усиновлення було складним: під час судового засідання її переконували, що подружжю не потрібна дитина з особливостями розвитку.
«Але це дуже улюблена дитина, – каже вона. – І саме третя дитина дала натхнення на патронат. Любов до неї дає велику силу – хочеться робити більше. Усиновлювати, скажімо, вже коштів немає, бо кожне усиновлення – це реабілітація, вкладання в дитину, це великі кошти. Але є знання, досвід – і з’явилися думки створити патронатну родину».
За словами жінки, чотири роки тому вони стали першою сім’єю у Запоріжжі, яка прийняла хлопців та дівчат у свою родину під тимчасову опіку. Наталія згадує: тоді вона сама звернулася до соціальної служби й стала ініціаторкою запровадження такої форми виховання в області. І радіє, що нині на Запоріжжі є вже багато патронатних сімей.
Закон про патронат над дитиною в Україні Верховна Рада ухвалила у 2016 році. У сім’ї вихователя хлопець або дівчина отримує тимчасовий догляд, виховання та проходить реабілітацію на період подолання її батьками складних життєвих обставин. Або до рішення суду про позбавлення рідних батьківських прав.
«Вогонь, вогонь! Ховатися, ховатися!»
Початок великої війни сім’я Наталії зустріла у рідному Запоріжжі. На той момент у родині було троє всиновлених хлопців і одна патронатна дівчинка. Вони жили у багатоквартирному будинку. У місті залишалися ще вісім місяців.
Наймолодші діти у сім'ї Наталії
Коли вночі десь гатять, боїшся не за себе, а за те, щоб це був не твій будинок, не твої діти
«Кожного разу, коли вночі десь гатять, ти схоплюєшся – боїшся не за себе, а за те, щоб це був не твій будинок, не твої діти. З часом почали помічати, як це сильно впливає на дітей. Навіть маленька дівчинка, почувши вибухи, бігла і казала: «Вогонь, вогонь! Ховатися, ховатися!» Старші діти також лякалися. І коли почали стріляти по багатоповерхівках, був один такий місяць – майже кожного дня ми ночували в укритті. Лежить безпритульна собака, різні люди, і ти лежиш на підлозі разом з дітьми. Тоді я зрозуміла, що прийшов час їхати», – розповідає жінка.
Переселенка каже: тоді придбала квитки на потяг до Львова: «Ми зібралися за один день і їхали в нікуди. Був дуже великий натовп на залізничному вокзалі. Чоловік ніс дві сумки з найнеобхіднішими речами. Я не могла тримати всіх дітей за руку, боялася, що загубляться. Навіть зверталася до поліції: «Проведіть нас до вагону. Нам не треба евакуаційний потяг, просто наш вагон».
Евакуація з Покровська, 2024 рік
У львівському прихистку родина прожила понад два тижні – й почала шукати квартиру в оренду. В одній із груп Наталія натрапила на оголошення про житло в Тернополі – так сім’я й переїхала туди.
«Патронат – нагальна потреба країни»
Нині в родині переселенців восьмеро дітей – п’ятеро хлопців і троє дівчат. П’ятеро з яких – патронатні. За двома подружжя їздило до Запоріжжя, а ще двох забрали на Львівщині, куди їх перевезли після початку повномасштабної війни. Вік дітей – від півтора до 12 років. Усі вони народилися в Запорізькій області.
Я хочу показати дитині звичайне життя, звичайну сім’ю
«Коли патронатна дитина потрапляє до нашої родини, я хочу показати їй звичайне життя, звичайну сім’ю. Показати, що життя дуже різноманітне – це не лише школа, а й гуртки, танці, поїздки. Зараз у нас патронатний хлопчик займається регбі. Він дуже сильний гравець, виграє змагання. Дівчинка ходила на гандбол. Мої діти займаються боксом, музикою. Я за те, щоб дитина була щасливою», – розповідає Наталія.
Один з синів займається спортом
Переселенка зізнається: війна, депресія, втрата дому та роботи негативно вплинули на українські сім’ї. За її словами, кількість дітей, які шукають нові родини, зросла.
«Я вважаю, що патронат зараз дуже потрібен, – зауважує вона. – Якщо ми хочемо розформувати інституційні заклади і зробити так, щоб у нас їх не було, це – нагальна потреба країни. Коли кажуть, що закривається дитячий будинок і треба забрати двох маляток, бо їх немає куди подіти, я не можу відмовити, на жаль».
Я завжди кажу: «Ми залишимося родичами»
Четверо запорізьких дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах і яких подружжя вивезло з міста, вже живуть у двох тернопільських родинах. Троє з них – рідні: дві сестри – 12 і 9 років та 4-річний братик. Іншій дівчині – 13.
«Це не можна сприймати як просто роботу. Ми бачимося, вони хочуть приїжджати. Діти звикають і ми звикаємо. Я завжди кажу: «Ми залишимося родичами. Це не означає, що я вас забула або що мені байдуже. Ви можете завжди зайти в гості, попити чаю, розповісти, як справи, зателефонувати». Так, вони сумують, але я думаю, що все буде добре в них», – каже Наталія.
Сім'я Наталії
Згідно з ухвалою Верховної Ради, загальний термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя не може перевищувати шести місяців. Однак під час воєнного стану хлопчик або дівчинка можуть залишатися в такій родині до завершення особливого періоду.
У 2019 році президент Володимир Зеленський підписав указ і зобов’язав Кабінет міністрів розробити законопроєкт щодо забезпечення скорочення строків судового розгляду, які стосуються усиновлення, встановлення опіки, піклування, позбавлення батьківських прав, відібрання дитини від батьків без позбавлення їхніх прав та внести його на розгляд Верховної Ради. Документ потрапив до парламенту, але, як зазначає «Українська мережа за права дитини», його зняли з розгляду чотири роки тому і не поновили.
«Оскільки діти у нас із Запоріжжя, місто прифронтове, судові засідання відбуваються не дуже швидко (засідання щодо позбавлення батьківських прав, після чого дитину можна передати під опіку – ред.), і весь процес затягується. Дитина в тебе пробула шість місяців, ти не можеш назад її відправити в інституційний заклад. Немає ніякого сенсу в патронаті. Тому останні діти були минулоріч майже рік у нас. Судові засідання тривали сім місяців – і знайти сім’ю трьом дітям виявилось не так швидко», – розповідає переселенка.
Державна служба у справах дітей повідомила на запит Радіо Свобода, що станом на початок квітня цього року в Україні створено 484 сім’ї патронатних вихователів. У них влаштовано 991 дитину.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Бельгія – серед лідерів країн, які прихистили українських дітей без батьків ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Евакуювали 10 прийомних дітей, пережили повінь в Іспанії, хочуть в Україну: історія біженців