«Стріляти неважко, ворог прийшов на мою землю» – гранатометниця зі Львова, медсестра Христина Омельченко

ЛЬВІВ – Медсестра, гранатометниця Христина Омельченко пішла служити добровольцем у 2014 році. Тоді у військкоматі їй відмовили у мобілізації. Оскільки вона – жінка. Тому Христина приєдналася до лав Українського корпусу «Правий Сектор».

Про найважчі моменти на війні, евакуацію під постійними обстрілами росіян, про те, чому не любить, коли у війську ділять на статі, Христина Омельченко розповіла в інтерв'ю Радіо Свобода.

Початок повномасштабної війни Христина Омельченко зустріла, працюючи медсестрою у Львівській обласній лікарні, але залишила роботу і свій бойовий шлях продовжила на цей раз у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Спершу служила медиком, але мета була одна – стати гранатометницею.

У 2023 році вона отримала бойову посаду, а згодом стала командиром гранатометного розрахунку АГС.

8 березня 2024 року, виконуючи бойове завдання на вогневій позиції, Христина Омельченко отримала важке поранення. Під час евакуації прощалася із життям. Але її врятували побратими і медики.

Позаду – рік реабілітації.

Нещодавно Христина Омельченко повернулася знову до цивільної медицини, в обласну лікарню. Хоча думками залишається зі своїми побратимами і з надією, що продовжить службу.

Христина Омельченко – палатна медсестра Львівської обласної клінічної лікарні. Була гранатометницею на фронті. Отримала важкі поранення

«Мене мучить совість, що я тут, а всі мої – там»

Шкутильгання ще видає поранення Христини Омельченко, але не заважає їй виконувати щоденні обов’язки медсестри у Львівській обласній лікарні. Замість коліна у неї встановлений протез і Христина самостійно розпрацьовує ногу. Жартує, що не матиме ревматизму.

«Один штир іде в одну кістку, другий – у другу. Це штучне коліно, яке накрите шкірою і зовні не видно. Нога давно не згиналася, зв'язки розучилися згинатися. Зараз моє завдання – навчити цьому ногу. Мені у Латвії поставили дуже якісний протез, який надає можливість згинати ногу. Просто треба всі тканини навколо нього розтягнути, зробити їх еластичними. Ще не спав набряк», – каже Христина Омельченко.

Але не нога найбільше їй дошкуляє, а психологічний стан, що залишились на війні її побратими. Повертатись сьогодні до цивільного життя їй дуже складно.

«Мене мучить совість, що я тут, а всі мої – там. Я хотіла повернутися на фронт і всім побратимам про це сказала. Але, поки що, мій стан цього не дозволяє. І розумію, що з мене не буде там ніякої користі і більше завдам клопотів. Зараз переживаю найскладніший період. Коли я в 2022-му році пішла служити, два роки не брала відпустки. І не тому, що мене не відпускали. Мені пропонували відпочити. Але для мене був найважчий перехід з війни у цивільне життя на 10-15 днів. Тому вважаю, що дуже потрібна ротація у війську. Людина не витримує так довго бути у такій ситуації на фронті», – говорить Христина Омельченко.

Жінкам не були раді у війську

Вона мріяла про військову кар’єру ще з дитинства. І бавилась іграшковим автоматом, коли її ровесниці – ляльками.

З початком війни у 2014 році і повномасштабним вторгнення Росії у 2022 році, намагалась потрапити саме у бойовий підрозділ і виконувати бойові завдання.

«Я телефонувала по підрозділах і чула у відповідь, що жінок не беруть на такі посади. Я приходила у військкомат і чула те саме. Оббивала всі пороги і стала бійцем штурмової роти у «Правому секторі». Тоді була більш позиційна війна. Ходили невеличкі диверсійно-розвідувальні групи. Я була з гранатометом», – розповідає Христина Омельченко.

Вона знала, що потрібно тренуватися, бо без фізичної підготовки буде вкрай важко. Пройшла різні військові вишколи.

«На тих гранатометах працює розрахунок. Тоді нас було двоє: я і мій напарник. Там важкої роботи немає. Має значення налагодження контакту з напарником. У нас були дружні, ділові стосунки. Ми один одного підміняли і разом носили гранатомет. Ця велика труба досить важка і навіть чоловіки не носять його поодинці», – пояснює ветеранка.

Чи відчувала на фронті якесь особливе ставлення до себе, як до жінки, можливо, були якісь непорозуміння?

Христина каже, що не бачила жодної серйозної різниці у ставленні. І взагалі, вона не любить, що у війську ділять на статі.

«Всі бойові підрозділи схожі між собою. Я на 2022 рік вже побувала у «Правому секторі», мала досвід. Різниця між чоловіком і жінкою у війську – не суттєва. Особливо, в бойових підрозділах. Там єдина різниця, що у добровольчий підрозділ ідуть добровольці. І ніхто нікого туди не тягне. Частина людей сама відсіюється, а складається кістяк з дуже адекватних, сильних воїнів.

Якщо людина не хоче воювати, то знаходить спосіб цього не робити. І все одно збирається кістяк своїх воїнів. Скрізь є мінуси і плюси, і в «Правому секторі», і в ЗСУ. Також є проблеми у чоловіків і їм не легше на війні, аніж жінкам. Мені не було важче, як жінці. Хіба те, що все ж у чоловіків більше фізичної сили, хоча я все життя займалася спортом і тренувалася. У чоловіків від природи більше сили. Але це можна компенсувати розумом, знаннями, навичками. Це мене ще навчив тренер з рукопашного бою. Однак, якщо на високому технічному рівні маєш навички, то можна протистояти більш фізично сильнішому противнику».

За словами Христини, найголовніше зберігати витримку в екстремальних ситуаціях.

«Але всі вишколи до війни в цьому мені допомогли, особливо, парашутний спорт. Це гарний психічний тренажер, щоб не впадати в паніку. Бо на війні одні люди впадають у паніку, інші – у ступор. Тому важливо цього не допускати, в екстремальних ситуаціях зберігати холоднокровність, а це, фактично, основна характеристики воїна. І тут чоловіки і жінки, в принципі, рівні.

Найбільше напружувала ситуація, коли гранатомет з якоїсь причини ламався, а я не знала, чому. У спокійній умовах його можна розкласти, подивитися деталі, звернутись до більш досвідчених бійців. А там охоплює розгубленість. Бо розумієш, що підтримуєш свої штурмові групи. Мусиш наносити вогневе ураження ворогу. Але не можеш, бо чомусь гранатомет не стріляє, не перезаряджається. Концентруєшся, думаєш і знаходиш причину. Страшно на війні всім, але головне – не дати страхові опанувати тобою і не доводити до паніки», – каже Христина Омельченко.

Важкі бої і поранення

З 2022 року разом із 80-ю бригадою брала участь у найважчих боях.

Христина переглядає численні світлини у телефоні, а фотографувала природу, особливо квіти у кожній місцевості, і це допомагає згадати: Бахмут, Берестове, Богородичне, де стояли найдовше, Баштанка, Терни, Зарічне, Торське, Кремінна, Ямпіль, Лиман, Новолюбівка, Новий Мир, Шейківці, Кліщіївка.

Таких світлин у телефоні - найбільше

У Кліщіївці була важко поранена. Тоді ворожі обстріляли не припинялись взагалі. Протягом двох діб гранатометниця не зімкнула очей.

«Вже ми були в Кліщіївці і якраз атакували росіяни. Вони бігли і бігли. Ми стріляли, вони падала, інші втікали, знову повертались на нас. Наше завдання було не дати їм добігти до українських позицій. Тоді працювали дуже інтенсивно. А потім нас лишилося тільки двоє, тому що інших двоє пішли по боєкомплект і отримали поранення. Їх евакуювали. Неважко було стріляти, бо ти знаєш, що це ворог, який прийшов на твою землю. Коли бачиш, як вони біжать, падають, це додавало мені сил. І бігати від одного до другого гранатомета не було важко. Це трималось на адреналіні. Але складність була в тому, щоб донести боєкомплект. Там стояв АГС і Мк-19 і боєкомплекти були різні. Ми тоді достріляли до «нуля»

Це найскладніший момент – дійти до позиції і вийти з неї. Фактично, коли виходиш, то нічого на собі не несеш. А туди йдеш, то все на тобі і гранатомет теж. Вже потім стріляти не так складно. Я приїхала з тієї позиції, сіла і думала, що слід роздягнутись, розв’язати шнурки, а фізично не могла, бо втома була шалена. Водночас, психологічно я була дуже задоволена. Тому що двоє побратимів, хоч отримали поранення, але не загинули. А ворога ми багато поклали.

Можливо, хтось скаже, що це жорстоко, що я вбила багатьох російських солдат. Але це загарбники. Люди б сиділи у себе вдома, а не руйнували і не вбивали на чужій території. А те, що я знешкоджувала ворога, тим зберігала життя своїм побратимам. І саме цим я була дуже задоволена», – розповідає Христина Омельченко.

У Кліщіївці 28 березня 2024 року вона отримала поранення. Тоді з’явилось багато ворожих дронів. Український підрозділ поніс серйозні втрати особового складу.

Христина Омельченко погодилась заступити на позицію, щоб замінити побратима. Не допоміг їй захисний плащ, дрон помітив і вона була важкопоранена. Евакуація тривала два дні.

«Я лежала, не могла рухатися, дивилась, які гарні зорі. А серед них такі чотири зелені вогники з’явились. Розуміла, що це дрон, бо дзижчав. Він завис просто наді мною. Я знала, що мені нічого доброго вже не чекати, що зараз кине бомбу. Тоді подумала, що хоч швидко помру і не буду мучитись. Він прицілювався і це для мене тривало цілу вічність. Вже думала: «Та. Кидай вже ту гранату». Кинув і вона впала ліворуч від мене. Кілька секунд не зривалась і «бах»…Тому що я лежала, осколки розлетілись мені лиш трішки зачепило вухо. Але я перестала бачити зорі. Почала переживати, що зачепило очі і думала, а як я тепер малюватиму. Лиш би не очі це мені крутилось в голові. Не могла поворухнутись бо дрон все ще висів наді мною. Вже коли звук віддалився, я зрозуміла, що плащ мені накрив очі», – каже Христина Омельченко.

Двічі її намагались евакуювати з місця сховку у підвалі. Але ворожий обстріл не давав можливості це зробити. Коли вдалося і від’їхали від Кліщіївки, то Христина зрозуміла, що житиме.

«Мені дуже хочеться, щоб війна закінчилась. Але не просто закінчилась, а справедливою українською перемогою. Не буде миру в Україні, не буде ніде. Тому що це проблема не тільки України. Ціла планета, Земля, – це один корабель, на якому ми всі пливемо. І така глобальна проблема, як Росія з Путіним, стосується всіх. Просто до України вона прийшла в першу чергу. Третя світова війна вже почалась, але я лише не можу визначитись із датою, не знаю звідки її рахувати», – говорить медсестра Христина Омельченко.

Про свій вибір вона не пошкодувала жодного разу, бо своїм обов’язком вважала – захищати територіальну цілісність України. Війна подарувала їй багатьох друзів і кохання, розуміння життєвих цінностей.

Христина мріє про час, коли у своєму помешканні малюватиме і їй саме малювання приноситиме найбільше задоволення. А ще доглядатиме за своїми улюбленцями – котами.