Повернення з фронту не завжди означає повернення додому. За даними міністерства у справах ветеранів (станом на літо 2024 року) в Україні зареєстровано мільйон триста ветеранів. Після завершення служби, яка б причина цього завершення не була, на ветерана чи ветеранку чекає ще багато викликів, діляться із Радіо Свобода колишні військовослужбовці. Бюрократія здається особливо принизливою: ветерани мусять доводити свою інвалідність, своє право на пільги та виплати.
Полегшенням проходження бюрократичних кіл може (та має) займатись держава. В Україні з 2018 року існує Міністерство у справах ветеранів. Тоді реорганізували Держслужбу у справах ветеранів, яка існувала з 2014 року, коли після початку АТО кількість ветеранів значно зросла.
Та чи існує взагалі «дорожня карта» інтегрування ветерана у цивільне життя? Чи справляється міністерство з завданнями? Що заважає ветеранам інтегруватись у цивільне життя? І що потрібно змінити вже зараз? Цього разу ми обговорили 3 аспекти: забезпечення житлом, працевлаштування та поважливе ставлення від цивільних.
Радіо Свобода (проєкт Свобода Live) обговорили тему з:
- Богданою Левицькою, засновницею Благодійного Фонду «Волонтерське Об'єднання «ВЕСТА», ексчленкинею правління Громадської Ради при Міністерстві ветеранів, ексрадницею Міністра у справах ветеранів;
- Русланом Приходьком, заступником Міністра у справах ветеранів України;
- Олегом Симорозом, ветераном російсько-української війни, громадсько-політичним діячем.
Житло: «забезпечення» чи «роздача квартир»?
У Міністерстві у справах ветеранів хваляться роботою із забезпечення ветеранів та їх родин коштами на придбання житла.
Руслан Приходько, заступник Міністра у справах ветеранів в етері Радіо Свобода заявив, що за 2024 рік 4619 родин ветеранів отримали 100% компенсацію для придбання житла. Мовляв, в умовах повномасштабної агресії РФ Україна забезпечила всі борги і взяті на себе зобов'язання починаючи з Афганської війни.
«Ми закрили повністю всі черги, які у нас накопичувалися. Ми забезпечили повністю всіх членів родин загиблих військовослужбовців за період Афганістану, забезпечили повністю всіх ветеранів, які залишили своє житло в Донецькій, Луганській областях та АР Крим і стали на захист України з 2014 року. Так звана категорія АТО ВПО, які роками перебували на черзі, ми їх забезпечили на 100%», – пояснив Приходько.
Заступник також запевнив, що зараз Україна має можливість оперативно забезпечувати житлом ветеранів з інвалідністю першої та другої групи, людина «не буде вимушена чекати 5-10 років, як то було раніше».
Проте є ті, хто не погоджується, що Міністерство демонструє такі успіхи.
Ветеран російсько-української війни Олег Симороз каже, що лише в одному протезному центрі в Києві – понад дві тисячі поранених, і більшість із них досі без житла. Також ветеран розповів про інший приклад, а саме – про власну історію придбання житла.
«Я придбав собі житло на лівому березі міста Києва, в спальному районі. Я витративши повністю всі свої заощадження, які були з бойових виплат, це близько року бойових виплат. Я зараз юридично забезпечений житлом вважаюся, тільки без виплат», – розповів Симороз. Він ділиться, що не хотів чекати на свою чергу, бо хотів якомога швидше повернутись до життя після лікування.
Дійсно, юридично Олег Симороз більше не має права претендувати на допомогу у придбанні житла. На цьому наголошує Руслан Приходько. Замміністра каже: «програма націлена – не просто роздати квартири, програма націлена на забезпечення тих, хто має відповідну потребу».
І тут виникає питання про етичність та справедливість законодавства, складність повернення ветерана до життя. Бюрократія та тривалість боротьби за законну виплату для придбання житла не сприяє тому, що ветеран взагалі розпочне цю процедуру.
Тож є те, у чому наші гості погодились: житлове законодавство в Україні – застаріле. Приходько визнає, що система так званих «черг» на квартири є рудиментом із радянських часів. «Це модель неіснуючої країни», – каже посадовець.
Працевлаштування: йти бізнес (не) обов’язково?
Про роботу і власний приклад. Руслан Приходько, заступник міністра у справах ветеранів поділився із Радіо Свобода, що у самому Міністерстві до 50% працівників – ветерани, військовослужбовці чи члени їх родин. Також є ініціатива бізнесів, дружніх до ветеранів. Це компанії, які підписались під принципами, дружніми до ветеранів та ветеранок.
Та звідки людина, яка щойно повернулась у цивільне життя має дізнатись про проєкти та ініціативи міністерства?
Про відсутність хоча б якоїсь дорожньої карти колишнього військовослужбовця у цивільне життя нам розповіла засновниця благодійного фонду «Волонтерське об’єднання «ВЕСТА» Богдана Левицька. Раніше вона також співпрацювала із Міністерством у справах ветеранів, була радницею міністра та членкинею правління Громадської ради при міністерстві. Богдана жалкує, що відсутня співпраця із Сухопутними військами, бо в ТЦК немає інформації про Мінветеранів: «про Міністерство у справах ветеранів ветеран дізнається згодом».
Коли ветеран виходить з ТЦК – то йде «в нікуди»
Куди має йти людина, яка останні кілька років присвятила військовій службі? Колишня цивільна професія може бути не актуальною – на ринку праці людина конкурує з тими, хто за ці роки постійно розвивався у професії, поки ветеран ніс службу.
Держава в такому випадку дає можливості – фінансові гранти на власний бізнес. Але чи можна на цьому зупинятись? Богдана Левицька зауважує – в Україні існує інформаційне викривлення, що ветеран має мати свій власний бізнес, і активістка не вважає це правильним.
«По-перше, не кожен ветеран хоче зазначати, що його бізнес є ветеранським. Друге, не кожен ветеран хоче бути бізнесменом. І в нас ідея, певне, викривлення цієї історії. Якщо ти просто працюєш на когось, то ти «невдаха по поверненню до цивільного життя». Тут треба дуже акуратно коригувати», – каже Богдана, і додає, що повністю підтримує ідею ветеранського бізнесу, але в медійному просторі потрібно бути обережним із цим.
Повага від держави та цивільних: чи існує розкол?
«Конфлікти в суспільстві нашому існують і це величезна проблема», – так перепалку між подружжям та ветераном прокоментувала Богдана Левицька. Мова про випадок у банку у Львові, коли ветеран хотів скористатись своїм правом на обслуговування без черги. А перепалка виникла через невдоволеність іншої клієнтки банку, що чоловік пройшов поза чергою. Тоді Радіо Свобода вислухало обидві сторони і зняли матеріал на цю тему.
Один з учасників конфлікту – ветеран Роман Яворський так сказав Радіо Свобода: «Я так вважаю, вони образили не мене, вони образили всіх військових, всіх ветеранів».
Богдана Левицька каже – «нас взагалі з покоління в покоління особливо не вчили поваги один до одного». За її словами, чимало конфліктів виникають через неуважність, страх чи нав’язливість цивільних.
«Хтось уникає ветеранів, бо не знає, як з ними говорити. А хтось – навпаки, лізе з обіймами, молитвами, «сонечками» – і це ще більше ранить, ніж мовчання»
Фонд «ВЕСТА» проводить базові лекції з комунікації, зокрема для цивільних, аби навчити говорити з повагою.
Серед типових фраз-табу, які ніколи не варто вживати Богдана назвала такі:
- «Ти вбивав?»
- «А хтось у тебе на руках помирав?»
- «А коли перемога?»
- «Бог забирає найкращих»
Якщо говорити про недоречні фрази до родичів загиблих військових, то це фрази:
- «Ще молода — народиш»
- «Ти вже досить горюєш»
Своїм власним досвідом ділиться Олег Симороз, ветеран російсько-української війни. Він навів свої приклади недоречної комунікації:
- «Тебе туди ніхто не посилав»
- «Твоя інвалідність це твої проблеми»
«Ветеран має виправдовуватись за ті соціальні дрібниці, які він отримує зараз від держави. Це не той шлях, яким ми маємо йти», – додає Олег.
Він ділиться: сьогодні можуть покепкувати з твоєї інвалідності, і у нас немає державної політики, щоб реально працювала кримінальна відповідальність за такі речі.
Як приклад інституту, де ветеран захищений Олег наводить приклад США, де статус ветерана – це основа державної політики. (читайте тут: Як у США працюють з ветеранами. Погляд Олександра Матяша). Мовляв, там зробили «дуже велику роботу над помилками, особливо з Другої світової, Корейської війн». Варто зазначити, що Олег Симороз проходив реабілітацію після поранення у Сполучених Штатах Америки.
У міністерстві проблему складності комунікації між цивільними та ветеранами визнають. Кажуть, що і з цивільним населенням потрібно працювати, але нагадують, що певна відповідальність лежить на цивільних. «На сьогодні наша задача і в рамках «політики героїв» це мобілізація суспільства, проведення широкої інформаційної кампанії, але в переважній більшості це не державна політика», – підсумовує Руслан Приходько, заступник Міністра у справах ветеранів України.
