Білоруська служба Радіо Свобода
Білорус Олексій Авдей із позивним «Рудий» загинув в Україні в середині квітня, повідомили у Білоруському добровольчому корпусі. Його тіло залишається в «сірій зоні». Олексія поки що неможливо евакуювати, повідомили його батьки Білоруській службі Радіо Свобода. Вони також розповіли, яким був їхній син, чому пішов воювати за Україну та як вони ним пишаються.
Батьки та брат Олексія Авдея покинули Білорусь невдовзі після початку повномасштабної війни РФ проти України. Тамара та Сергій Авдеї зараз живуть у Польщі.
Сам військовий Олексій спочатку виїхав до України, а потім до Грузії у 2020 році через ризик арешту за активну участь у протестах.
Тамара та Сергій погодилися поговорити про свого сина, бо вважають, що саме цього він би хотів. Вони мало що знають про обставини його смерті. Побратими Олексія розповіли, що той був поранений в «сірій зоні».
Тіло Олексія Авдея досі не евакуювали, його батьки не можуть поховати сина. Чи це буде можливо, також невідомо. За словами батьків Олексія, жоден із командирів їхнього сина з ними не зв’язувався.
«Було марно його відмовляти»
«У нас – звичайна сім’я, я – вчителька, тато Альоші – будівельник, – каже Тамара Авдей. – Льоша – наш другий син, молодший. Старшому вже – 35, а Льоші – 26. Олексій був жвавим, бешкетним, швидким і веселим. Таким він був і хлопчиком. На відміну від старшого сина – той завжди спокійний. Але обидва талановиті, добре вчилися».
Йому дуже не подобалася несправедливістьТамара Авдей
Мати Олексія каже, що після сьомого класу той хотів вступити до кадетського училища. Батьки вважають, що на це рішення вплинув романтизм їхнього сина. Далі після дев’ятого класу він вступив до Архітектурно-будівельного коледжу без іспитів.
«Льоша, мабуть, більше схожий на мене, – каже його мама. – Він такий відкритий, добрий. Наш старший син – теж хороша людина, але він вміє це приховувати. А Льоша такий відвертий. Що відчуває, те й робить. Йому дуже не подобалася несправедливість».
Батько Олексія згадує, що характер молодшого сина іноді створював йому проблеми. Це відбувалося і в школі, і в кадетському училищі, і пізніше.
Льоша був дуже світлою людиною
«Ось чому його й забрали під час перших протестів у 2020 році, – згадує Сергій Авдей. – Льоша просто йшов вулицею і побачив, що дівчат «пакують». Це все було випадково. Він заступився, не пройшов повз. Він би заступився за будь-кого. Він, звісно, не був ідеальним. Він приніс нам багато болю. Але загалом Льоша був дуже світлою людиною. Він добре розумів людей. Мені – 58 років, і він розумів людей краще, ніж я. Він приїхав до нас у Польщу та деякий час працював зі мною. І мене здивувало, як добре він розбирається у людях».
Батьки Олексія кажуть, що дізналися про рішення свого молодшого сина піти воювати в Україну одразу після того, як той ухвалив його. Кажуть, що «було марно його відмовляти». Він отримав польську візу, полетів до Німеччини, а потім до України.
«Ми попросили надіслати хоча б один смайлик»
Батьки Олексія зізнаються, що коли дізналися про рішення Олексія піти на фронт, у них виникли змішані почуття. Вони знали, що відбувається в Україні, стежили за подіями з 2014 року.
«Це було дуже важко, – каже Тамара Авдей. –Але, з іншого боку, я пишаюся своїм сином. Мені б хотілося сказати йому, який ти молодчина. Його батько теж такий. Я знаю, що якби мене зараз не було поруч з чоловіком, він теж був би там. Ми всі такі, вся родина. Льоша був вільним птахом. Ніхто не міг підрізати йому крила».
Його батьки кажуть, що Олексій часто телефонував їм з фронту. Вони просили зв'язуватися з ним, коли це можливо, і син намагався виконувати їхнє прохання.
«Він часто писав. Нам, мабуть, хотілося б частіше, але вже як вийшло. Ми просили його надіслати хоча б смайлик у формі серця. Щоб ми знали, що він живий. Але ми говорили не про те, що там побачив Льоша. Зовсім трохи. Ми говорили про життя, Льоша нічого від нас не приховував. Але найбільше він любив розповідати про свого собаку Жмиха. Він взяв його цуценям і носив усюди з собою. Жмих досі десь живе з хлопцями. Льоша неживий, але собака живий».
Льоша був вільним птахом. Ніхто не міг підрізати йому крила
У Олексія було багато планів на життя, кажуть батьки добровольця. Він багато говорив про плани та часто їх змінював. Однак одна мрія була для нього особливою, і він довго тримався за неї.
«Льоша хотів жити в сільській місцевості, в лісі, в будинку з собаками та котами, – кажуть його батьки. – Він хотів жити в селі. В Україні чи Білорусі, якщо можливо. Він дуже хотів повернутися додому, але хотів жити окремо. Втомився від людей, мабуть. Від усього цього».
Востаннє Олексій бачив своїх батьків, коли приїхав провідати їх до Польщі з України. Він пішов працювати з батьком на завод, але протримався в спокої лише кілька місяців.
«Був сонячний день»
Батьки Олексія згадують, що востаннє розмовляли з сином телефоном 13 квітня, за кілька днів до його смерті. Того дня їм вдалося поспілкуватися через відеозв’язок. Олексій розповідав про свої плани, він збирався поїхати до Львова лікувати зуби.
«Він тоді був на самому фронті, там само, де згодом загинув, – каже мати Олексія. – Він сказав, що збирається «працювати» 3-4 дні. Про те, що Льоша загинув, нам розповіла його дівчина Ірина. Вона подзвонила нам і розповіла. Це був такий гарний сонячний день. Ніщо не віщувало біди. Бувало таке: вкладешся спати, а душа така тривожна. Думаєш, де він, що робить? Чи живий, чи не голодний? А тієї ночі нічого. Я спала так міцно, що всередині мене нічого не ворухнулося. А потім Ірина зателефонувала».
Батьки Олексія дуже хвилюються, що тіло їхнього сина не вдалося вивезти з лінії зіткнення і вони не можуть попрощатися з ним так, як хотіли б.
«Тіла немає, не можемо поховати», – кажуть батьки Олексія.
Для Тамари та Сергія важливо, щоб вони могли кудись приїхати та пом’янути сина. Поки що вони не мали можливості це зробити.
У понеділок, 26 травня, виповниться 40 днів з дня смерті Олексія. Його мати хоче піти того дня до церкви та поставити за нього свічку.
«Мене Бог береже, мене Бог береже, – повторював Олексій, каже його батько. – Він у нас був похрещений. Він потрапляв у різні ситуації та виходив з них без жодної подряпини. Ми пишаємося нашим сином. Цього вже не зміниться, ми знаємо, що він не міг би інакше. Якби не війна, він би обрав щось інше. Не міг віднайти себе Льоша в спокійному житті».
«Нескінченно сміливий і божевільний»
Арина Коршунова живе в Україні з часу протестів у Білорусі 2020 року. Вона каже, що познайомилася з Олексієм Авдеєм два з половиною роки тому. Він написав їй в інстаграмі: у них виникла суперечка через білоруську мову.
У Харкові Олексій подав документи до 2-го інтернаціонального легіону, згадує Арина. Він легко влився в нову компанію, влучно жартував і багато розповідав про себе.
Арина каже, що Олексій не пояснив, чому вирішив приїхати до України воювати. За її словами, він дуже органічно вписався в події і ні в кого такого питання не виникало. Військова служба йому підходила.
«Олексій позичав у мене книжки для читання, «Автостопом по галактиці» Дугласа, перекладену білоруською мовою, – згадує Арина. – Знаєте, у нього була така неймовірна харизма. Олексій міг переконати інших, захоплювати їх. Але в нього також був характер, звичайно, такий вибуховий. Ми то були друзями, то потім посварилися. Він міг сам обірвати зв’язок, а потім раптово знову з’явитися».
Він такий щирий, таких, як він, більше немає
Влітку 2023 року Олексій почав зустрічатися з подругою Арини. Через це вони всі бачилися ще частіше: їздили в гори, вечеряли, гуляли Києвом і дивилися фільми.
Арина також згадує, що Олексій добре володів кількома мовами, хоча й не вивчав їх у школі. Він швидко вивчив українську мову, почав розмовляти англійською в Інтернаціональному легіоні та знайшов спільну мову з добровольцями з інших країн.
«Про нього можна багато говорити, дуже багато», – додає Арина.
Востаннє Арина бачила Олексія кілька місяців тому. Це сталося в Краматорську, куди вона приїхала по роботі. Олексій був там зі своїм побратимом білорусом, який багато років прожив у Росії та погано розмовляв білоруською.
«Ми зайшли в кафе, багато жартували, сміялися. Це була весела зустріч. Олексій завжди шукав, де смачно поїсти в Краматорську», – згадує Арина.
Улюблений собака Жмих
Ірина Лукашенко познайомилася з Олексієм Авдеєм влітку 2023 року. Ще до їхнього знайомства вона знала його заочно через інтернет.
«Ми з ним зустрічалися, ми були парою. Він такий щирий, таких, як він, більше немає. Автентичний у всьому, що він робить. Навіть якщо, на мою думку, це неправильно, Олексій робить це щиро. Він показує свої почуття такими, якими вони є. Він настільки щирий, що це зворушливо. Люди здебільшого ховаються, стримані. Льоша не такий. Був...», – каже Ірина.
Востаннє Ірина спілкувалася з Олексієм на початку квітня. Вона каже, що, попри труднощі у їхніх стосунках, вони підтримували контакт, поважали та любили один одного. Вони час від часу телефонували один одному, були близькі.
Ірина каже, що Олексій знайшов себе на війні. Він був лідером, робив те, чим займався, свідомо та щиро.
«Але він все одно говорив про наші плани, – каже вона. – У Олексія був улюблений собака Жмих. Льоша хотів жити з ним десь у селі. Якщо не в Білорусі, то десь поруч, можливо, в Чернігівській області. Займатися чимось простим. Добре почуватися, відпочивати. Він також сказав мені, що хотів би повернутися на батьківщину. У місця, звідки він родом. Жити там».
«Хочеться вірити, що ми зможемо попрощатися з Олексієм»
Собака Жмих зараз живе у побратимів Олексія. Білорус не завжди брав собаку з собою на фронт, але перед останнім відрядженням він це зробив. Вони прожили разом близько двох років.
«Деякий час Льоша намагався віддати його на утримання іншим людям, але не зміг, – каже Ірина. – Вони завжди були разом. Це такий простий собака, без породи. Льоша врятував його з зони бойових дій, коли він був зовсім маленьким».
Ірина дізналася про смерть Олексія від його побратимів. Вона каже, що не одразу повірила. Вона знала, що Олексій побував у багатьох жахливих ситуаціях і завжди виходив з них живим.
«Якщо вдасться дістати тіло Олексія, ми, звичайно, організуємо прощання з ним, – каже Ірина. – Ми зробимо все так, як він хотів. Хочеться вірити, що ми зможемо попрощатися з Олексієм так, як він того заслуговує».
В Ірини вдома залишилися речі Олексія. Вона хоче подарувати щось з цього його друзям, для яких важливо мати щось на пам’ять про Олексія.
«Я хочу передати його батькам усе найважливіше», – каже Ірина.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну загинули понад 70 білоруських добровольців, які воювали на боці Києва. Імена багатьох із них залишаються нерозголошеними з міркувань безпеки. Білоруська влада називає громадян Білорусі, які воюють на боці України, «членами терористичних організацій» та «злочинцями». Їхні родичі, які залишаються в Білорусі, зазнають переслідувань.
Форум