(Рубрика «Точка зору»)
Сергій Шумило
Чи може дерево добре приносити плоди погані, і дерево погане приносити плоди добрі? (Євангіліє від Матвія 7:18)
Існує думка, що нинішні проблеми в Російської православної церкви (РПЦ) пов'язані винятково ключно з особистістю її патріарха Кирила Гундяєва, і якщо його не стане, то все у Московському патріархаті може змінитися на краще.
Однак, чи це дійсно так? Чи справді проблеми цілої системи зосереджені в одній людині?
Очевидно, що РПЦ переживає глибоку кризу. Але якими є її суть і причини?
Успіх лікування будь-якої хвороби насамперед залежить від правильності встановлення діагнозу. А це потребує заглиблення в історію хвороби.
Поставлене завдання порушує перед нами інше питання: чи може сучасна структура Московської патріархії вважатися канонічною правонаступницею багатовікової Російської Церкви?
Таке питання неминуче відсилає нас до церковних подій та суперечок кінця 1920-х – 1930-х років. Та дискусія не була завершена природним способом. Її штучно придушили радянські каральні органи за допомогою жорстоких репресій та фізичного знищення опозиції.
СРСР: від нищення церкви до підпорядкування
Безсумнівно, найважливішою подією у житті православної Російської Церкви у ХХ столітті був Помісний Собор 1917–1918 років. Поки більшовики загравали з народом, у лютому 1917 року Православна Церква, яка протягом 200 років була позбавлена канонічного церковного управління і соборного устрою, вперше отримала право скликати загальноцерковний Помісний Собор.
Після сторіч перебування під пресом імперської системи, де Церква була позбавлена внутрішньої свободи і їй відводилася лише роль державного придатка або якогось «духовного департаменту», у священнослужителів з'явилася надія на її перезавантаження та вільний розвиток.
Собор заклав початок суттєвим реформам церковного життя на засадах демократизації та внутрішньої духовної свободи. Проте його рішення так і не були втілені в життя через грубе втручання більшовиків, які розв'язали гоніння проти будь-яких проявів інакодумства та релігійності.
Спочатку більшовики під керівництвом Леніна поставили собі за мету повне викорінення релігії, віри в Бога, будь-яких церков танавіть фізичне винищення їхніх служителів.
Однак це завдання наштовхнулося на опір віруючого населення. Зрозумівши, що повністю викорінити релігію у народі неможливо, радянські репресивні органи (ВЧК-ОДПУ-НКВС) роблять спроби поставити Церкву на служіння своїм інтересам.
Паралельно з арештами і розстрілами «неблагонадійних» єпископів і священників каральні органи інспірують низку розколів усередині Церкви, а також здійснюють вербування окремих ієрархів і священнослужителів як секретних агентів. Так у 1920-ті роки всередині Російської Церкви виникають обновленський та ряд інших розколів.
У вирі трагічних подій 1920-х – 1930-х років одним із найсерйозніших викликів для Російської Церкви стала втрата принципу соборності та спадковості законної церковної влади, а за тим – втрата внутрішньої духовної свободи Церкви.
Читайте тут: Хрести скидали з церков, самі храми перетворювали на стайні, а священників розстрілювали.
Через два роки після смерті московського патріарха Тихона (Бєлавіна), в 1927 році відбувається одразу кілька подій, які досі мають серйозні наслідки для Церкви в Росії.
Насамперед це церковний переворот, організований під керівництвом начальника 6-го відділення ОДПУ Євгенія Тучкова. У результаті успішно проведеної спецоперації на чолі Церкви було поставлено завербованого ОДПУ колишнього обновленського митрополита Сергія (Страгородського).
У своїх претензіях на церковну владу він спирався не на соборне волевиявлення Церкви, а на волевиявлення радянських каральних органів (ОДПУ-НКВС).
Незадовго до цього шляхом письмового опитування та збору підписів єпископату було соборно визначено нового законного предстоятеля Російської Церкви. Більшістю голосів архієреїв (72 голоси – за) цей жереб припав на митрополита Казанського Кирила (Смирнова, †1937).
ОДПУ оперативно спробувало втрутитися та запобігти обранню невгодного ієрарха. Більшість учасників таємного соборного голосування було заарештовано та кинуто до в’язниць і таборів.
Митрополита Сергія (Страгородського) теж арештували, але швидко відпустили. Давши згоду на співпрацю з ОДПУ, він приймає пропозицію під їхнім контролем заснувати з числа завербованих архієреїв новий «Тимчасовий патріарший синод».
Склад цього самочинного органу ніким не обирався. Його було підібрано та сформовано в ОДПУ за принципом лояльності до радянської влади та готовності співпрацювати з органами держбезпеки. Не дивно, що одразу ж після заснування він отримав реєстрацію, хоча до цього «тихонівське» церковне управління багато років отримувало відмову в цьому.
Одним із перших актів сергієвського «Тимчасового синоду» було видання 29 липня 1927 року т.зв. «Декларації про лояльність до радянської влади»
По суті, 1927 році за втручання ОДПУ під зовнішнім виглядом «старої» було створено нову церковну структуру, яка перебувала під повним контролем радянського режиму. Митрополит Сергій (Страгородський), який її очолив, перевищивши довірені йому раніше повноваження «Тимчасового заступника місцеблюстителя» і, незаконно привласнивши собі владу Першоієрарха, учинив новий розкол у Церкві. За його ім'ям ця течія отримала назву «сергіянська церква» або «сергіянство».
Одним із перших актів сергієвського «Тимчасового синоду» було видання 29 липня 1927 року т.зв. «Декларації про лояльність до радянської влади». У цьому документі від імені всієї Російської Церкви вперше проголошувалася тотожність «радостєй і горєстєй» комуністичного режиму та Церкви.
Це докорінно відрізнялося від колишніх стриманіших заяв патріарха Тихона та інших архієреїв. Нове церковне керівництво оголошувало курс на беззастережну лояльність та співпрацю із радянською владою. А по суті це був курс на повне підпорядкування Церкви радянським органам держбезпеки.
Внутрішній спротив
Нелегітимне заснування митрополитом Сергієм «Тимчасового синоду» та видання ним «Декларації про лояльність» викликали глибоку смуту серед «тихонівської» Церкви.
Єпископи та священники у багатьох єпархіях відмовлялися визнавати канонічність новоявленого «Синоду» та його Декларацію. Митрополит Сергій багатьма ієрархами був звинувачений у порушенні соборності, неканонічній узурпації церковної влади та добровільному підпорядкуванні Церкви інтересам богоборчого режиму.
Подібно до руху «Сповідницької Церкви» в нацистській Німеччині, в СРСР наприкінці 1920-х – на поч. 1930-х років стихійно виникає внутрішньоцерковний опозиційний рух, який у літературі отримав умовну назву «непоминаючі».
У низці регіонів цілі єпархії на чолі з єпископами заявляють про невизнання повноважень митрополита Сергія.
Серед лідерів опозиції такі визначні ієрархи, як митрополит Казанський Кирило (Смирнов, †1937), митрополит Ярославський Агафангел (Преображенський, †1928), митрополит Петроградський Йосиф (Петрових, †1937), архієпископ Углицький Серафим (Самойлович, †1937), архієпископ Уфімський Андрій (Ухтомський, †1937) та багато інших.
Усі вони, за свою принципову позицію, в подальшому трагічно закінчать життя у катівнях сталінських в'язниць та концтаборів.
Заклики до збереження внутрішньої духовної свободи Церкви та неможливості її служіння інтересам атеїстичної держави – у ці роки стають лейтмотивом полеміки багатьох опозиційних ієрархів із митрополитом Сергієм. Це була полеміка не стільки про систему політичного устрою, як про те, що таке є Церква, яка її природа, місія та призначення. Вона носила еклезіологічний характер. Питання стояло не просто про звичайну «лояльність» до тієї чи іншої системи влади (незалежно від її форм), але й про тотожність інтересів (спільних «радостєй і горєстєй») Церкви та режиму, який ставив за мету повне викорінення будь-якої релігії. І про неприпустимість служіння Церкви цим злочинним інтересам.
У цьому полягала принципова відмінність від лояльності Церкви до колишніх режимів влади, які декларували свою зовнішню відданість чи лояльність до християнства.
Але чимало «непоминаючих» у своїх поглядах на місію Церкви пішли далі простої незгоди з певною ідеологією. У дусі курсу Помісного Собору 1917–1918 рр., який вітав демократичні перетворення та звільнення Церкви від диктату держави, вони наполягали на принциповості збереження внутрішньої духовної свободи Церкви перед будь-якою державною владою, будь то монархія, демократія, авторитаризм чи тоталітаризм.
Межа можливих компромісів із державою визначалася саме цим критерієм – внутрішньою духовною свободою та незалежністю від будь-яких впливів ззовні.
Це було нове слово в православній богословській думці на теренах колиньої імперії, таке нехарактерне для неї в попередні часи. Те, що ці ідеї публічно висловлювалися ієрархами Церкви не в умовах зовнішньої свободи, але під загрозою арештів і репресій, а часто й зовсім із місць ув'язнення, робить їх особливо цінними та актуальними, зокрема для нашого часу.
На жаль, ця спадщина новомучеників і сповідників ХХ століття так і залишилася фактично невідомою та незатребуваною у пострадянській Церкві.
Радянські репресивні органи у тісній взаємодії з «Тимчасовим синодом» митрополита Сергія зробили все, щоб знищити як рух, так і його представників
Внутрішньоцерковний рух «непоминаючих» до початку 1930-х років тією чи іншою мірою охопив практично всі єпархії «тихонівської» Церкви, зокрема і в Україні. В умовах відносної свободи цей внутрішньоцерковний рух однозначно мав би масове поширення і вплинув би на розвиток Православної Церкви, завдяки чому вона була б зовсім іншою, ніж нині. Але радянські репресивні органи у тісній взаємодії з «Тимчасовим синодом» митрополита Сергія зробили все, щоб знищити як рух, так і його представників.
Незгодних єпископів митрополит Сергій піддав усуненням з кафедр, «заборонам у священнослужінні» та «відлученню» (фактично те саме, що тепер робить патріарх Кирило Гундяєв щодо «антивоєнних» священників РПЦ).
Для співробітників ОГПУ-НКВС непокора «Тимчасовому синоду» митр. Сергія та невизнання його «Декларації» було достатнім для звинувачення у причетності до «антирадянського церковного підпілля», за що присуджувалися тривалі терміни ув'язнення та концтаборів (від 10 до 25 років) чи розстріли.
Наприкінці 1920-х – поч. 1930-х рр. прокотилася перша хвиля арештів непокірливих ієрархів. Тільки в 1929 році було заарештовано більше 15 єпископів, що відокремилися від митрополита Сергія, на звільнені кафедри яких «Тимчасовий синод» тут же призначав лояльних архієреїв, що пройшли «співбесіди» в ОГПУ.
Комуністичний режим за допомогою митрополита Сергія проводив свого роду «селекційний відбір» (чистки) серед єпископату та «перезавантаження» Православної Церкви. До управління єпархіями допускалися лише ті, хто підтверджував свою лояльність та давав згоду бути таємним агентом радянських спецслужб. Незгодних засуджували до тривалих термінів ув'язнення або розстрілювали.
З березня по жовтень 1929 року чекістами було проведено перший етап всесоюзної операції зі знищення церковної опозиції: масові арешти пройшли у багатьох областях країни. Згідно з неповною статистикою, за цей рік було заарештовано понад 5000 священнослужителів.
З цього часу у опозиції «непоминаючих» з'являється нова неофіційна назва – «Істинно-Православна Церква» (ІПЦ). Саме під такою назвою її було «зареєстровано» у матеріалах слідчих справ ОГПУ-НКВС. Цю назву приписали церковній опозиції чекісти і таким чином поступово вона закріпилася за нею. Чим більше радянський режим і сергієвський Синод переслідували опозицію, тим більше стихійний рух набував рис організованого опору.
Репресії щодо незгодних священнослужителів
З липня 1931 р. по квітень 1932 р. масові арешти прихильників антисергіївської опозиції знову прокотилися всіма регіонами СРСР. Кількість заарештованих священнослужителів за цей період перевищила 19000 осіб.
В умовах тотальних репресій, арештів і розгрому антисергіївської опозиції представники руху, що залишилися на волі, з середини 1930-х років, з метою самозбереження, починають переходити до нелегальної форми діяльності. По суті залишки опозиції були загнані в глибоке підпілля, після чого вона втратила можливість впливати на маси.
Так на основі стихійного руху «непоминаючих» у СРСР виникає новий рух – «катакомбний» (тобто підпільний), який отримав неофіційну назву «Катакомбна Церква».
У матеріалах слідчих справ НКВС її й далі називали «Істинно-Православна Церква» (ІПЦ). Вимушений відхід Церкви в «катакомби» її послідовники доводили необхідністю збереження все тієї ж її внутрішньої свободи та незалежності від богоборчої держави.
Пік репресій проти цього руху припав на 1937–1938 рр., коли по всій країні в катівнях НКВС за масово сфабрикованими справами про «антирадянське підпілля ІПЦ» було розстріляно понад 40 архієреїв та тисячі священників. Точних цифр досі не встановлено.
Крім переслідування послідовників ІПЦ, радянські репресивні органи в цей період піддали повному розгрому Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) та низку інших як православних, так і протестантських течій.
Жорстоких репресій та винищування зазнавали також католики, юдеї, мусульмани, буддисти.
Знаючи про такі розправи, митрополит Сергій та його «Тимчасовий синод» не тільки не заступалися за безневинно постраждалих, а й на весь світ публічно заявляли, що в СРСР репресій на релігійному ґрунті немає і що архієреї та священики відбувають справедливе покарання виключно за «політичні злочини».
Щоправда, такі заяви не завадили режиму розпочати згодом розгром і сергіївської групи.
Після розправи над антисергіївською опозицією така ж доля чекала і на лояльне до радянської влади духовенство.
За деякими підрахунками, у РРФСР до 1940 року в юрисдикції митрополита Сергія залишалося трохи більше 100 діючих храмів. Його Декларація не тільки нікого не врятувала від гонінь, але, навпаки, спричинила посилення репресій30. Винищенню підлягали спочатку опозиційні, а потім і всі без винятку релігійні організації та носії релігійного культу, навіть такі лояльні до комуністичного режиму, як «сергіяни» та «обновленці». І лише Друга світова війна врятувала їх від остаточного знищення.
З 1943 року спостерігається зміна політики сталінського режиму щодо релігії та церкви. Зазнаючи краху у війні з нацистською Німеччиною, Сталін змушений був звернутися до керівників західних країн (США та Великобританії) з проханням про надання військової допомоги та відкриття «другого фронту».
Переговори в рамках Тегеранської конференції країн-союзниць з антигітлерівської коаліції, що готувалась на листопад 1943 р., були життєво важливими для сталінського режиму. Але для цього необхідно було продемонструвати перед західними союзниками готовність до демократичних перетворень та відновлення свободи віросповідання. Тому задля забезпечення успішних переговорів було вирішено використати вплив релігійних організацій для створення позитивного «демократичного» іміджу СРСР.
З цією метою в СРСР вперше було запрошено делегацію Англіканської Церкви. Переговори з нею доручено було провести митрополиту Сергію (Страгородському), якого для більшої ваги вирішено було спішно звести до сану патріарха.
У ніч з 4 на 5 вересня 1943 року за наказом Сталіна до нього в Кремль були доставлені троє сергіанських архієреїв, що залишилися на волі.
Це Сергій (Страгородський), а також митр. Алексій (Симанський) та митр. Миколай (Ярушевич). На цій зустрічі Сталін доручив трьом митрополитам провести перезавантаження їхньої церковної організації та скликати для цього Архієрейський Собор (на якому, щоправда, не було представлено і 70% ієрархії Російської Церкви).
Для контролю над РПЦ за вказівкою Сталіна було створено при Раднаркомі СРСР
Результатом цього заходу стало безальтернативне проголошення митрополита Сергія (Страгородського) «патріархом Московським». При цьому, за особистим наполяганням Сталіна, до патріаршого титулу були внесені зміни і замість найменування «всієї Росії», як це було за патріарха Тихона, його стали називати «всієї Русі». На соборі був утворений Синод, який не діяв з 1934 року. Також з цього моменту за сергієвською структурою остаточно було затверджено назву «Руська Православна Церква» (РПЦ) замість назви «Православна Російська Церква» (ПРЦ), яка використовувалася за патріарха Тихона.
Для контролю над РПЦ за вказівкою Сталіна було створено при Раднаркомі СРСР спеціальний державний орган – «Рада у справах Російської православної церкви» (СД РПЦ), яку очолив начальник 5-го (церковного) відділу 2-го Управління НКДБ СРСР полковник Карпов. З цим контролюючим органом, який мав подвійне підпорядкування – Раднаркому та НКДБ СРСР, мали узгоджувати всі свої дії патріарх та члени Синоду РПЦ.
Через тиждень після інтронізації патріарх Сергій прийняв у Москві довгоочікувану делегацію Англіканської Церкви на чолі з архієпископом Йоркським Кирилом Гарбеттом, який після цього в New York Times та інших західних ЗМІ заявив, що «у Радянському Союзі існує цілковита свобода віросповідання».
З цього моменту починається активне залучення та використання Московської патріархії у відстоюванні та просуванні інтересів радянського тоталітарного режиму на міжнародному рівні. Одночасно активізується вербування серед духовенства та робота агентів МДБ-КДБ у структурах РПЦ.
Поступово участь Московської патріархії у зарубіжних заходах стає одним із пріоритетних напрямів діяльності, яку курирували безпосередньо з Ради у справах РПЦ та НКДБ-МДБ СРСР40. 4 квітня 1946 р. у структурі РПЦ МП було створено спеціальний Відділ зовнішніх церковних зносин (ВЗЦЗ), співробітники якого проходили спеціальне вербування у МДБ-КДБ для подальшої агентурної діяльності за кордоном. Цей відділ підпорядковувався безпосередньо кураторам з МДБ-КДБ, і на нього фактично не могли впливати навіть московські патріархи.
«Агенти в рясах»
Окрема і маловивчена тема – використання КДБ своєї агентури в РПЦ для шпигунсько-розвідувальної діяльності за кордоном, їхня участь у різноманітних міжнародних та екуменічних заходах, поширенні та просуванні необхідних радянському режимові рішень і наративів. Ця тема іще потребує всебічного дослідження та розкриття. На жаль, на заваді цьому стоїть сувора засекреченість архівів КДБ у Москві.
Слід зазначити, що з 1946 року сталінським режимом посилюється кампанія щодо цілеспрямованого знищення будь-яких альтернативних церковних юрисдикцій та течій та встановлення повної монополії в СРСР однієї «кишенькової» церковної структури – РПЦ МП.
За допомогою жорстоких репресій були насильницьки були ліквідовані Українська Греко-Католицька Церква, Українська та Білоруська Автокефальні Православні Церкви, єпархії та парафії Константинопольської, Румунської та Сербської Церков. Також було ліквідовано Українську Автономну Церкву та «обновленську» церкву. Крім того, було посилелено кампанію з виявлення та повного знищення підпільних громад Катакомбної або Істинно-Православної Церкви (ІПЦ). Духовенство та парафії під тиском органів держбезпеки змушували переходити до РПЦ МП, а незгодних піддавали арештам та тривалим термінам ув'язнення. Так, у другій половині 1940-х рр. в СРСР була забезпечена повна монополія підконтрольної та лояльної до комуністичного режиму РПЦ МП.
До початку 1960-х років в СРСР залишалося ще не менше 100 таємних священників та понад 1000 «катакомбних» (підпільних) громад ІПЦ
Але навіть за таких умов церковна опозиція у СРСР продовжувала зберігатися, хоч і загнана у підпілля та позбавлена можливості впливу на широкі маси. Незважаючи на офіційну «ліквідацію», під страхом життя продовжували нелегальну діяльність таємні греко-католицькі єпископи та священики.
Також, незважаючи на масові репресії проти послідовників ІПЦ, до початку 1960-х років в СРСР залишалося ще не менше 100 таємних священників цієї течії та понад 1000 «катакомбних» (підпільних) громад ІПЦ.
Ця тема історії та таємного служіння Катакомбної Церкви в СРСР досі залишається маловивченою та незатребуваною через багаторічне «табу» на неї з боку Московської патріархії, яка за радянських часів допомагала репресивним органам придушувати церковну опозицію.
У виявленні та ліквідації цих та інших підпільних церковних груп відділам у справах релігій та КДБ на місцях нерідко допомагали священики РПЦ, завербовані як секретні агенти держбезпеки.
Водночас, із зародженням у СРСР дисидентського руху керівництво РПЦ намагалося придушувати будь-які опозиційні настрої всередині своєї структури.
Зокрема, в 1965 році архієпископ Гермоген (Голубєв), який відмовлявся закривати храми у своїй єпархії, на вимогу керуючого справами МП архієпископа Алексія Рідігера (агент КДБ «Дроздов») був усунений від управління єпархією і поміщений під домашній арешт у Жировичському монастирі.
Були заборонені у священнослужінні священники Гліб Якунін і Миколай Ешліман, які виступали проти порушення прав віруючих в СРСР. Зазнавали церковних санкцій і багато інших, менш відомих священників РПЦ, які наважувалися висловлювати незгоду з офіційним курсом церковного керівництва.
Сумною сторінкою історії РПЦ у цей період стала кампанія із закриття діючих парафій. Із 14477 патріархійних храмів, що діяли в СРСР у 1949 році, до 1966-го залишилося відкритими 752346. Відповідно, до 1966 р. було позбавлено парафій, реєстрації та засобів для існування понад 7000 священнослужителів РПЦ.
При цьому закриття храмів тепер здійснювалося не радянською владою, а руками правлячих архієреїв РПЦ, які за рознарядкою з відділів у справах релігій самі слухняно закривали ці храми. А священники, які насмілювалися опротестовувати такі дії єпископату, піддавалися церковним санкціям та заборонам47.
Керівництво Ради у справах релігій у своїх звітах з гордістю констатувало, що внаслідок багаторічних профілактичних заходів радянським органам вдалося селекційно вивести, сформувати в РПЦ «новий тип» радянського духовенства, яке водночас вірить «в Бога і в комунізм» та «на словах і на ділі підтверджують не лише лояльність, а й патріотичність до соціалістичного суспільства».
Це був тип безпринципних пристосуванців і кар'єристів, часто своєкорисливих і морально порочних. Таких людей співробітникам КДБ було легко контролювати, шантажуючи наявним компроматом на них. Тому за сприяння радянських спецслужб вони дуже швидко робили церковну кар'єру, обіймаючи провідні посади в ієрархії.
Як зазначав у своєму звіті заступник голови Ради у справах релігій Фуров, «нами розроблено чітку та широку систему виховання єпископату, а через нього і рядового духовенства, у політичному плані, формування у них патріотизму, громадянського обов'язку, поваги до законів та діяльності Радянського уряду».
При цьому, уточнює Фуров, «жодне висвячення на єпископів, жодне переміщення не проходить без ретельної перевірки кандидатур відповідальними співробітниками Ради у тісному зв'язку з уповноваженими, місцевими органами та відповідними зацікавленими організаціями» (тобто КДБ).
Жоден єпископ РПЦ за радянських часів не міг отримати призначення на кафедру без згоди КДБФІлерет
Тому не дивно, що наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр. радянські ієрархи РПЦ всіляко чинили опір демократичним перетворенням у суспільстві, активно виступали проти розпаду СРСР, проти процесів національного відродження та набуття республіками державної незалежності, а також відновлення УГКЦ, УАПЦ, ІПЦ-РПЦЗ, БАПЦ, ЕАПЦ та інших альтернативних юрисдикцій.
За визнанням колишнього Екзарха РПЦ в Україні митрополита Філарета (Денисенка), жоден єпископ РПЦ за радянських часів не міг отримати призначення на кафедру без згоди КДБ.
Частково розсекречені у 1991–1992 рр. архіви КДБ СРСР свідчили, що більшість відомих ієрархів РПЦ були таємними агентами чи співробітниками КДБ. Їхня активна міжнародна діяльність на екуменічній та миротворчій ниві курирувалася безпосередньо з КДБ.
Серед розсекречених таємних співробітників КДБ, зокрема, значаться агент «Святослав» – митрополит Ленінградський Никодим (Ротов), агент «Дроздов» – митрополит Ленінградський та московський патріарх Алексій (Рідігер), агент «Михайлов» – митрополит Калінградський та нинішній московський патріарх Кирило (Гундяєв), та десятки інших імен відомих ієрархів РПЦ.
Ніхто з них так і не приніс покаяння за свою багаторічну співпрацю з КДБ. У РПЦ так і не відбулося люстрації, на яку сподівалися багато хто у 1990-ті роки. Залишившись у керівництві РПЦ, ці «агенти в рясах» і після розпаду СРСР за допомогою Церкви продовжували відстоювати інтереси російських спецслужб.
Особливо гостро це виявилося, коли до влади в Російській Федерації прийшов колишній підполковник КДБ Володимир Путін, а багато провідних посад у державі зайняли колишні офіцери КДБ. Не дивно, що багаторічний агент КДБ «Михайлов» (він же Кирила Гундяєва) на посаді очільника РПЦ став одним із головних адептів та ідеологів нового чекістського режиму РФ, виправдовуючи та благословляючи всі його злочини від імені Церкви.
Склалася парадоксальна ситуація, коли з падінням комуністичного режиму РПЦ МП не тільки не звільнилася від полону радянських спецслужб, але й до певної міри стала в авангарді їхнього повернення до влади та неорадянської реставрації в РФ. Якщо в 1927 р. митр. Сергій (Страгородський) та інші ієрархи з його групи пішли на співпрацю з ОГПУ через страх за життя, то в 2000-і рр. московський патріарх Кирило Гундяєв добровільно поставив РПЦ на службу чекістській хунті, перетворюючи Церкву на ідеологічно-пропагандистський рупор тоталітарного режиму РФ.
РПЦ МП в особі її патріарха та інших впливових ієрархів стала провідником антиєвангельських квазірелігійних та фундаменталістських ідей «русского мира».
Ці ідеї вони протягом багатьох років розробляли та пропагували серед російського суспільства та владної еліти з метою утвердження як офіційної державної ідеології, закладаючи тим самим обгрунтування претензій РФ на колишні терени СРСР та Російської імперії та загарбницької війни проти України та інших незалежних держав.
Розмірковуючи про це хотілося би ще раз звернутися до євангельських слів Христа: чи може дерево добре приносити плоди погані, і дерево погане приносити плоди добрі? (Мт. 7:18).
Потрібна чесна та різнобічна дискусія з цього питання, щоби зрозуміти справжні причини сучасних хвороб та кризи РПЦ МП.
Чи можливо було після падіння комуністичної тиранії на основі старої радянської системи Московської патріархії відродити повноцінне здорове духовне життя без усіх тих потворних та хворобливих проявів, які ми спостерігаємо в ньому зараз?
Чи вона потребує повного демонтажу і перезавантаження, разом з репресивною системою КДБ-ФСБ, що її породила?
На це питання ми знаходимо відповідь у тому ж Євангелії від Матвія: «Всяке дерево, що не приносить плода доброго, зрубують і кидають у вогонь» (Матв. 7:19). «Ніхто ж бо на старий одяг не накладає латки з нової тканини, бо відірветься від старого, і дірка буде ще гірша. Не вливають також вина молодого в старі міхи, а інакше прорвуться міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вливають вино молоде в нові міхи, і зберігається те і друге» (Матв. 9: 16-17).
Сергій Шумило –доктор теології, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, запрошений науковий дослідник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету (Великобританія).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум